Інтерв'ю з військовим

Це історія про одного із сотень тисяч воїнів, які захищають нашу країну від російських окупантів. 51-річний Ігор Атаманюк – звичайний українець із Хімчина, Івано-Франківської області. Став до лав ЗСУ ще у березні 2022 року. Одразу потрапив у роту охорони міста Косів. З грудня воїн служив на Бахмутському напрямку в складі 10 окремої гірсько-штурмової бригади.В інтерв'ю Ігор розповів про перші дні повномасштабного вторгнення, втрати та надбання за час війни і власне джерело сили для подальшої боротьби.

Ігоре, розкажіть про своє життя до 24 лютого 2022 року. Якими для вас були перші дні повномасштабної війни?

– У мене було життя пересічного українця. Дім – робота – родина. Кілька років працював у Косівському підприємстві "РАЙАГРОЛІС". Планував відпустку, але "сусіди" завадили. Перші дні вторгнення були вкрай важкі. Всі українці були дезорієнтовані та розбиті. Я хвилювався за сім'ю та хотів їх захистити. На в'їздах в село ми з односельцями створили пункти нагляду. Там ми облаштували укріплення, бо не знали чого очікувати від ворога, і всі чергували за графіком.

Коли почалась ваша служба в ЗСУ?

– Буквально через тиждень після масштабного наступу. 1 березня я отримав повістку і вже наступного дня пішов у місцевий військкомат.

Чи служили ви в армії? Як вважаєте – чи потрібна юнакам армійська підготовка?

– Звісно служив. В моїй молодості всі хлопці хотіли служити. Лишитись вдома тоді було ганебно. Моя служба якраз припала на розпад СРСР. Я став частиною і радянської, і української армії. Зі свого досвіду, раджу юнакам йти на службу. Там немає чого боятись. Навпаки, армія дає основи дисципліни, спритності та самоконтролю. А ще під час армійської підготовки я навчився володіти зброєю та працювати з нею. Цього досвіду більше ніде не мав. Аж до війни не брав зброю до рук.

Можете поділитись спогадами зі служби в Збройних силах?

– Багато пам'ятаю, але розповісти все не можу. Часто згадую дні, коли росіяни були за кілька метрів від наших позицій. Ми з побратимами бачили їх дуже близько. В цей момент легко було втратити самовладання. Але я впорався… Мої перші дні на нулю припали на холодні зимові дні. Було тяжко. В той час згадував всі настанови з армії та навчання.

Минулої осені в нас з'явився ще один ворог – гризуни. Вони були всюди і зовсім не лякались людей. Мене, слава Богу, не поранили. Та побратими розказували як миші гризли їм пальці та вуха, поки ті спали. Вони ускладнювали нам роботу і постійно гризли їжу.

Що ви втратили після початку повномасштабної війни?

– В першу чергу,я втратив роботу. А також втратив людей, яких вважав друзями і своєю підтримкою. Ну і добре. Я думаю, що потрібно тримати поруч однодумців. Спочатку злився, але зрозумів, що на них не можна було покластись.

Чи отримали ви щось хороше за час війни?

– Так. Тепер я маю вірних друзів, з якими без сумніву піду в бій. Це мої побратими. Щиро вдячний їм за те, що показали справжню дружбу та вірність.

Поділіться секретом. Звідки ви берете сили боротись з окупантами?

– Я маю підтримку дружини. Це моє джерело сили. Її турбота і молитви захищають від ворожих куль та мотивують не здаватись.

Давайте поговоримо трохи про ваші особисті погляди. Як майже два роки повномасштабної війни змінили ваші погляди?

– Дуже сильно. Я завжди кажу, що все це почалося через недостатню свідомість українців і я себе таким самим вважаю. Війна йде з 2014 року – десятий рік і я завжди на цьому наголошую. Колись було АТО і ніхто не розумів що це і не приділяв багато уваги. Тоді лише патріотично налаштовані українці цим цікавились. Тепер, на жаль, ми все це розуміємо. Погляди дуже змінилися – я визнав росіян вічним ворогом. Раніше не так багато думав про це. Та після лютого 2022 року багато вивчав та аналізував історію. Росіяни завжди були загарбниками і такими залишаться, поки ми їх не знищимо.

Як цивільні ставляться до вас зараз?

– Почав помічати, що зараз плавно, але йде дискредитація військових. Я не знаю, навіщо це і чому. Мало того, що люди розслабились. Люди забувають, що таке війна. По-друге, ставлення до військових почало змінюватися. Читаєш новини, а там військовий розбив скло у кафе чи потрапив у ДТП. Люди втрачають довіру.

Багато чув такі розмови: ось війна закінчиться, прийдуть військові, у них ПТСР, гранати будуть кидати під двері, вони неадекватні. Це дуже засмучує. Коли Київ був в оточенні, всі кричали "врятуйте нас!". А тепер тим, хто рятував, люди нахабно плюють в душу. Ставлення суспільства до військових стало іншим. Це дуже велика проблема, дуже не хочу, щоби все було як у 14 році… Хлопців з АТО забули. Ніхто не хоче їм подякувати чи допомогти. Вони просто зникли після того, як врятували життя мільйонів людей.А як же Донецький аеропорт? Дебальцеве? Іловайськ? Аеропорт тримався 242 дні – удвічі довше за Сталінград. Але про це ніхто сьогодні не згадує. Це жахливо. Але сподіваємося на краще: що суспільство подорослішає, усвідомить, і все буде гаразд.

Вважаю, саме зараз час вчитись на помилках минулого. Без змін у мисленні ми не переможемо!

Може, у вас є поради для цивільних – як не варто поводитися з воїнами?

– Не треба запитувати про війну. Нічого не питайте. Не треба засипати питаннями "де ти був?" Особливо питання – "а ти вбивав?" Дурне питання, абсолютно неетичне.

Щодо грошей теж питати не треба. Знаходяться окремі індивіди… Це вводить у ступор. Спершу я пояснював людям, що я не поїхав на заробітки, я воюю за волю та сім'ю. Якби мені не платили, я б не засмутився. Але чомусь людей найбільше грошове питання хвилює, ніж те, яку ціну ми – військові – платимо, щоб вони прокидались вранці. А щодо грошей… Що таке гроші на передовій? По суті, зарплата – це показник, що ти прожив 30 днів. Не більше. Цінність грошей там падає до нуля. Так, ти допомагаєш родичам, на щось скидаєшся – на машини, деталі. Але сам сенс грошей губиться, вони там тобі не потрібні.

А ще сильно дратує жалість. Коли до поранених військових проявляють жалість – це їх принижує. Вони замикаються у собі та починають ненавидіти всіх. Ніколи так не робіть. Краще просто підійти, подякувати, почастувати кавою. Такі дрібниці ­показують вашу вдячність та цінність нашої служби.

Що це для вас означає перемога?

– Перемога – це мирне майбутнє українських дітей на вільній рідній землі. А ще перемога – це українці, що говорять українською вдома, не лише на публічних заходах.

Однозначно, перемога України у війні – це зміна мислення українців. Ми маємо встановити бар'єри в своїх головах і сортувати ту інформацію, яку отримуємо. Хочу, щоб ми без сумнівів обирали книги українських авторів чи з українським перекладом, фільми українських режисерів та рідною мовою. Сподіваюсь, ми усвідомимо, що треба будувати свою культуру та допомагати своїм громадянам, а не гризтись між собою.

Сильно хочу, щоб росіяни назавжди зникли з нашого світу. Ми будемо боротись, доки цього не станеться. Наші хлопці померли за нашу волю і майбутнє. Вічна слава всім полеглим! І вічна слава Україні!

Героям слава! Дякую вам за таку щиру розмову.

І дякую за вашу службу для українського народу.

Софія Атаманюк, учениця 7-Б класу